ZN.UA пропонує, чим їх замінити на стінах міністерства
Автор
-
редактор відділу соціум DT.UA
Статті авторів
-
Скандальні портрети колишніх очільників у МОЗ
ZN.UA пропонує, чим їх замінити на стінах міністерства
-
Військово-лікарська експертиза: працювати на совість
Обмежено придатні — велика проблема для армії
-
Лікують і піклуються чи калічать?
Чому дитбудинки мають відмерти як атавізм
Всі статті автора
Всі автори
У МОЗ вивісили портрети його колишніх очільників. Причому не фото, а мальовані. Художник невідомий, як і сума, котру на цю творчість було витрачено.
Про це у своєму пості написала журналістка видання «Лівий берег». Допис отримав чималу кількість переглядів та їдких коментарів. Хтось тегнув міністра охорони здоров’я Віктора Ляшка. І вже за кілька годин відбулися зміни — портрети зняли. Однак осад залишився. А от спосіб думати у чиновників не змінився…
Практика вивішувати в міністерствах портрети його колишніх керівників не нова. Подібне було, наприклад, у Мінсоцполітики. Правда, ще до війни. Зараз же спроба МОЗ у такий спосіб зберігати інституційну пам’ять видається особливо дивною і навіть дикою. Така «алея пам’яті» колишніх очільників відомства, переважна більшість з яких намагалися, швидше, остаточно розвалити, ніж розвивати галузь, виглядає більше «алеєю корупції».
Хіба що портрет Супрун міг би викликати у нинішнього міністра деякі докори сумління. Вона хоч і дратувала багатьох, і помилок робила чимало, але була значно послідовнішою і наполегливішою на шляху реформ. А які почуття мали б викликати у нинішнього очільника МОЗ, змушеного щодня проходити повз, наприклад, два портрети Раїси Богатирьової? Заздрість до «заробленого важкою, непосильною працею»? Чи, проходячи повз портрет Максима Степанова, він мав би думати, що піариться не так істерично і всеохоплююче? Або ж радіти, що виявився менш марним, ніж Олександр Квіташвілі, та викликав не таке сильне розчарування, як Ілля Ємець? Нащо це все?
Дозволимо собі дати пораду МОЗ: значно ефективніше зберігати інституційну пам’ять допомогли б фото.
Передусім фото онкохворих, які в умовах війни є однією з найбільш уразливих категорій і для яких цього року держава вчасно не закупила базові ліки через помилку МОЗ у розрахунках потреб. Причому навіть в аптеці за гроші з кишені пацієнтів було неможливо купити ці ліки протягом кількох місяців (що є критичним при онкозахворюваннях).
Фото поранених, передусім військових, що потребують реабілітації, про яку держава на всіх рівнях гучно заявляє, але яку найчастіше організовують волонтери, оголошуючи збір коштів у соціальних мережах.
Фото черги на МСЕК (медико-соціальну експертну комісію) — процедуру, яка на другому році повномасштабної війни залишається пеклом для тих, хто отримує інвалідність. А таких у нас, на жаль, сьогодні значно більше, ніж раніше.
Фото згорьованих українців — дорослих і дітей, про психічне здоров’я яких на дев’ятому році війни МОЗ так і не спромоглося подбати системно, поклавши це, як завжди, передусім на плечі громадських організацій і волонтерів.
Фото людей, які на початку війни безуспішно шукали в аптеках життєво необхідний їм L-тироксин та інші ліки, бо система охорони здоров’я виявилася не готовою до початку війни, незважаючи на те, що міжнародні розвідки кричали про це вже з пів року, а МОЗ і НСЗУ заявляли, що плани на цей випадок у них є.
Фото не підготовлених до війни лікарень, які виживали самі, як могли. Фото лікарів-переселенців, щодо яких у держави не було і досі немає будь-якої політики.
Фото виснаженого військового лікаря, яке нагадувало б про те, що в усьому світі чи не найбільші ризики скоєння суїциду існують саме для медиків через емоційне навантаження та інші «бонуси» професії…
І фото полеглих лікарів і водіїв «швидких»; тих, хто загинув через війну. З поваги до них.
Фото в цій галереї може бути багато. І вони значно ефективніше допомагали б кожному новому очільнику міністерства зберігати інституційну пам’ять. Бо пам’ятати в цьому разі потрібно навіть не так про те, що було, а про те, як не треба. І про те, що вкрай необхідно, але не було зроблено, доліковано, дорятовано.
Кожному, хто піднімається сходами МОЗ, інституційна пам’ять має нагадувати про невирішені проблеми. І про те, що не було зроблено, аби їх вирішити. Про те, як не треба. Про те, що необхідно. І про те, як не забувати…
Ні, ми не хочемо сказати, що міністерство не робить нічого. Але ситуація показує, що робить недостатньо. І в будь-якому разі, друзі, вам у цих кабінетах спокійніше, тепліше і не так страшно, як на фронті. Не так боляче і не так тривожно, як на ліжко-місці. Тож, будь ласка, нагадуйте собі не про минуле, а про проблеми, якими живуть і від яких страждають люди. Проблеми, які є сьогодні і які виникнуть у майбутньому. Якщо ви не подумаєте про те, як попередити їхнє виникнення.
