Пострадянське суспільство ментально хворе і йому це подобається
Зміст
Бо з хворими панькаються, лікують симптоми хвороби, а “лікарі”, як і “пацієнти”, зацікавлені в тому, щоб це тривало якомога довше і закінчилося лише зі смертю. Але хвороба заразна, вона передається від батьків до дітей, від сусідів до сусідів, та й просто від випадкових перехожих, через ЗМІ та соціальні мережі.
Щоб уявити масштаби цієї хвороби, можна принаймні провести соціологічне опитування на тему: наскільки часто вам доводиться потерпати від дискримінації за віком? Я тут залишу осторонь дискримінацію за статтю чи за інвалідністю.
А ейджизм рано чи пізно наздожене кожного. Хіба що комусь “пощастить” померти до 50. І тоді вам доведеться зіткнутися з проблемами не лише пошуку роботи, а й приниженнями на кожному кроці. Це заганяє людину в єдине місце, де вона почуває себе відносно захищеною – свій дім, мильну бульбашку, або зайнятися впритул омолодженням, якщо вона може собі це дозволити.
Війна принесла в Україну ще одне лихо: брак робочої сили. І відкрила усі виразки ейджизму, який досі ігнорували. Почалося симптоматичне лікування – плацебо у вигляді вакансій, на які приймали до 35,а тепер беруть навіть пенсіонерів. Можна почути вже несміливі розмови, що така проблема існує. Нині, щоб торгувати жіночою білизною чи працювати контролером у трамваї, не треба диплома про вищу освіту, що взагалі дивно, бо знання, здобуті у виші, там точно не потрібні, а диплом не гарантує порядності.
Значно небезпечніший соціально-побутовий ейджизм — агресивний, часом просто принизливій, коли до сорокарічних жінок звертаються “бабушка” чи “бабця”, водії маршруток виганяють пенсіонерів, бо ліміт, не зупиняються, коли бачать їх на зупинках, а в музеї тобі кажуть: “Та по вас і так видно, що ви пенсіонер (ка), не треба показувати посвідчення”.
З отриманням пенсійного посвідчення перед українськими громадянами відкривається брама пекла, і я зовсім не драматизую.
Дорослі діти намагаються використати батьків як дармову робочу силу – куховарок, няньок, прибиральниць, городників, вважаючи, що це для них втіха і заслужений відпочинок. Відбувається загострення боротьби поколінь.
Хвороби, які вибухають на тлі вікової депресії, що викликана “непотрібністю” – це ще одне коло пекла, бо людина стає “тягарем” для сім’ї. Вона або змирюється з цим і стає невидимою та нікчемною, або починає шукати собі заняття. Отоді б знадобилася психологічна підтримка, щось на кшталт груп постраждалих від домашнього насильства чи тих, хто втратив близьких, чи анонімних алкоголіків, де люди б збиралися не для майстер-класів, а для обговорення вікових проблем.
В Україні це дуже потрібно, бо ейджизм викликає стійку депресію в його жертв і позначається на сімейних стосунках. Оті старші жінки, що сидять біля під’їзду, чи старші чоловіки, які грають у шахи в парку, — це стихійний спосіб подолання депресії, правда без психолога-модератора. І кожен, хто бачить оці зібрання, з жахом думає: “Я до цього не повинен дожити! Зі мною такого не трапиться!” І починає себе самознищувати трудоголізмом, нездоровою активністю, шукає підтримки в езотеризмі чи релігії. Або, не витримавши приниження злиднями, викидається з вікна. Членам родини навіть не спадає на думку, що їхнім батькам потрібна моральна підтримка, що ігнорування вікових проблем скорочує життя.
Читайте також: Колективна емпатія чи лицемірство?
Втім найгірше те, що держава помічає старших людей лише перед виборами, купуючи їх за дешеві продуктові набори, і тоді вибухає обуренням молодше покоління, звинувачуючи цю беззахисну категорію населення в неправильному виборі (“Сховай паспорт бабці”, “Забороніть пенсіонерам голосувати”).
Але коли копнути глибше, ейджизм вигідний сучасній владі ще й тим, що виховане у відразі до старших молоде покоління почуває таку саму відразу до носіїв історичної пам’яті, безпосередніх свідків історії. Ще тридцять років тому можна було отримати неоціненні свідчення, але тепер вже нема ні репресованих, ні воїнів УПА, ні зв’язкових, вмирають дисиденти 60-х, колгоспники, свідки Голодомору і з ними вмирає Правда. І тепер можна її замінити міфом, вигідним проросійській владі, що крутить своєю псевдоправдою, як циган сонцем.
А тут мало втішатись Божою справедливістю, яка кожному дасть ковтнути гіркого трунку старості. Бо ж історична справедливість не відновлена і все йде за сценарієм, прописаним ще біблійним царем Екклезіастом. Тобто по колу.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Читати Еспресо в Telegram
