• Головна
  • Новини
  • Оголошення
  • Мультимедіа
  • Форум
  • Каталоги
  • Блог
  • Каталог статей » Мої статті » Доля повпреда УНР, або «ПРАЗЬКА ОСІНЬ» національного відродження
    Головна » Статті » Мої статті

    Доля повпреда УНР, або «ПРАЗЬКА ОСІНЬ» національного відродження
    Начальник Лук’янівської в’язниці НКВС УРСР звично підмахнув рожевим олівцем складений на четвертинці писального паперу акт: «...Дозволяю поховати труп в’язня Славинського М.А., який помер у камері 23.XI.1945 р. о 23 г. 30 хв.» Так завершився земний шлях активного борця за національне відродження України, відомого дипломата, вченого, поета й публіциста Максима Славинського. До 55-ї річниці від дня смерті патріота приурочено цю публікацію.

    Максим Славинський народився в селянській родині на Київщині 12 серпня 1868 року. По закінченні гімназії в 1886—1895 рр. навчався на юридичному й історико-філологічному факультетах столичного університету св. Володимира. Громадянська свідомість, патріотизм і передові політичні переконання Славинського-студента формувалися на тлі загального підйому українського національно- культурного руху — т.зв. громадівського руху 80-х років ХIX століття. Чималий вплив справили на нього й романтична дружба з Лесею Українкою, й товариські взаємини з Михайлом Коцюбинським.

    Максим рано примкнув до націонал-патріотів. З 1888 по 1905-й бере участь у діяльності Радикально-демократичної партії, створеної Михайлом Драгомановим, став одним з її головних ідеологів і публіцистів. Обстоював ідеї соціальної рівності, справедливого вирішення аграрно-селянського питання, досягнення автономії України в складі Російської імперії. З-під пера молодого партійного діяча виходять десятки злободенних публікацій у різноманітних друкованих виданнях — «Северный курьер», «Жизнь», «Мир божий», «Труд», «Приднепровский край». Після закриття останнього царською цензурою перебирається до Одеси, де редагує «Южные записки».

    Плідну публіцистичну діяль-ність перервала російсько-японська війна, на яку потрапив і прапорщик (у царській армії — перший офіцерський чин воєнного часу) Максим Славинський. Після демобілізації він знову енергійно включається в суспільно-політичне життя. «Милостиво дарована» імператорським Маніфестом 17 жовтня 1905 року дещиця політичних і ци-вільних прав викликала вибух активності національно-свідомої інтелігенції. У цей період Славинському доручають очолити друкований орган української фракції Державної думи Росії «Украинский вестник» (травень — вересень 1906 р.). Тут же, у Санкт-Петербурзі, зав’язується особисте знайомство та співробітництво з Михайлом Грушевським.

    З початком Першої світової війни М.Славинський, що значився від 1901 року політично неблагонадійним, знову вдягає армійський мундир. Після повалення царату по всій території колишньої імперії виникають органи місцевого самоврядування; М.Славинський стає членом Українського комітету Петрограда, де на той час проживало не менш як 40 тисяч етнічних українців. Він безпосередньо займається оформленням паспортів бажаючим виїхати на батьківщину. Не забуває й про публіцистику, критикуючи Тимчасовий уряд за помилки у вирішенні національного питання. Вступає до новоствореної партії соціалістів-федералістів, що вирізнялася широким прошарком інтелігенції. З її середовища, приміром, вийшли заступник голови Центральної Ради Сергій Єфремов, перший у ХХ столітті міністр закордонних справ України Олександр Шульгін, генеральний писар Центральної Ради і дипломат Олександр Лотоцький, більшість глав дипломатичних місій УНР.

    Жовтневий переворот наш співвітчизник зустрів вороже. У травні 1918-го він перебирається до Києва. В умовах повної відсутності серед українців дипломатів представники інтелектуальної еліти служили єдиним джерелом комплектування закордонних представництв молодої Української держави. М.Славинський, за особистим запрошенням гетьмана Павла Скоропадського, стає спочатку радником міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, членом делегації на відповідальних переговорах про мир з Радянською Росією, а з вересня 1918-го очолює дипломатичну місію до Всевеликого Війська Донського.

    Переговори з Новочеркаським урядом генерала Краснова увінчалися підписанням українсько- донської угоди про встановлення кордонів, розвиток торгових відносин, гарантії прав українців на Дону. Визнанням заслуг Славинського стало його призначення міністром праці в уряді Федора Лизогуба, після чого Максим Антонович принципово припиняє членство в партії.

    Успішне антигетьманське повстання під керівництвом Директорії призвело до зміни режиму. Цікаво, що саме до М.Славинського П.Скоропадський звернувся з проханням відредагувати грамоту про своє зречення 14 грудня 1918 року.
    Глава місії УНР

    Керівництво Української Народної Республіки, хоча вельми насторожено ставилося до чиновників «ясновельможного», проте цінувало здібності й досвід М.Славинського. З 19 січня 1919 року він очолив надзвичайну дипломатичну місію УНР у тодішній Чехо-Словацькій Республіці (ЧСР). Працювати довелося в умовах практично повної міжнародної ізоляції України, відсутності визнання її де-юре головними державами, обструкціонізму країн Антанти, які відверто орієнтувалися на «білий рух» прибічників «єдиної й неподільної Росії» та шовіністичну Польщу з амбіціями «від моря до моря».

    Пріоритетною ставала не дипломатична як така, а пропагандистсько-інформаційна діяльність — об’єктивне інформування зарубіжних урядів і громадськості про історію, культуру, традиції, сучасний політичний курс Української держави. Дуже непросте це було завдання. «Європа, — зазначалося в дипломатичних документах УНР, — нічого про нас не знала, а коли й знала, то все було проти нас. Україна й Росія не перестали бути для неї синонімами». У вересні 1919-го повпред створює прес-бюро місії й т.зв. Кошицький пункт для забезпечення національно-культурних потреб українців окупованого Чехо-Словакією Закарпаття. Зусиллями дипломатів місії УНР засновано Український суспільний клуб, який веде лекційну пропаганду, курси української мови.

    До середини 1920 року видається українською мовою часопис «Народ». Серйозною акцією стає заснування українсько-чеського видавництва «Всесвіт», що розгорнуло проект «Пізнаємо Україну», спрямований на пропаганду національної справи, етнокультурної спільності слов’янських народів. Першою в цій серії побачила світ брошура відомого вченого Станіслава Дністрянського «Українці та чехи» (загалом вийшло 41 видання, авторами яких в основному були співробітники диппредставництва). До збірки «Культура України» увійшли статті про історію національної літератури, театру, музики, преси, архітектури. У серії брошур надруковані біо-графічні нариси про Т.Шевченка, О.Кобилянську, Л.Українку, В.Винниченка. Нарешті, у липні того ж року колишні учасники хорової капели Олександра Кошиця створюють у Закарпатті музично-драматичне товариство «Кобзар».

    Але не лише слово правди про країну несли її посланці: завдяки їм і військово-санітарної місії УНР на батьківщину повернулося до 10 тисяч українців-військовополонених періоду Першої світової. Гідний внесок зробили дипломати й у забезпечення діючої армії республіки, яка стікала кров’ю в «трикутнику смерті»: в Україну було відправлено три вагони медикаментів і два— білизни та перев’язочних засобів для госпіталів.

    Помітним успіхом молодої національної дипломатії стало підписання з ЧСР торгового договору про поставки промислових товарів в обмін на нафту Прикарпаття. Проте внаслідок окупації Польщею Східної Галичини він так і залишився на папері.
    Життя в еміграції

    Після поразки УНР у боях з Радянської Росією в листопаді 1920 року дипмісія в Празі втратила статус офіційної. До того ж у країні акредитації прорадянські ліві сили наполегливо порушували перед вищими інстанціями питання про правомочність перебування в ЧСР українських дипломатів. Як результат — у березні 1923 року М.Славинського запросили до глави МЗС ЧСР Бенешу, котрий заявив про недоцільність подальшої роботи місії УНР у Чехо-Словаччині.

    Відставний глава представництва залишається в Празі, яка стала головним центром української по-літичної еміграції міжвоєнного періоду. Завдяки т.зв. російському проекту президента Масарика (він з великим співчуттям ставився до українського народу та його проблем) політемігрантам колишньої Російської імперії було надано матеріальну допомогу для облаштування, розвитку національних навчальних, культурних, наукових установ. У сусідній країні виникають численні науково-культурні товариства, створюються вузи, Музей визвольної боротьби України, видаються газети й часописи.

    У Максима Антоновича нарешті з’являється можливість для активної науково-педагогічної діяльності. З великим інтересом сприймали студенти Українського високого педагогічного інституту в Празі й Української господарської академії в По-дєбрадах його змістовні лекції з національної, європейської історії та літератури. У 1934-му видано академічний курс лекцій з історії України, водночас його автор виступає й перекладачем творів західноєвропейських літераторів. У ті роки гонорари та пенсія були основними прибутками М.Славинського та його дружини Марії Федорівни (дітей вони не мали).

    Викладацька робота супроводжувалася активною публіцистичною діяльністю на сторінках газети «Діло», знаменитого «Літературно-наукового вісника», паризького часопису «Тризуб», постійним празьким кореспондентом якого він був у 1927—1934 роках. Головні теми друкованих виступів Славинського — викриття національної політики радянського режиму, критика ідеології більшовизму, пропаганда республікансько-демократичного ладу майбутньої незалежної України.

    Максима Славинського по праву можна вважати одним з лідерів політеміграції 20—30-х років. Він обирався заступником голови «Головної української еміграційної ради», представляв її на Будапештській нараді товариств співробітництва з Лігою Націй (1929 р.). Свідченням високого авторитету серед українців на чужині стало його десятилітнє (1928—1938 рр.) головування в «Республіканському демократичному клубі», який об’єднував інтелігентські й студентські кола емі- грації.

    У травні 1938 року на запрошення голови Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану й України, колишнього члена Державної думи й посла демократичної Грузії в Парижі Чхенкелі Максим Славинський виступив у паризькому географічному товаристві з доповіддю про національне питання в СРСР. Серед більш як 200 присутніх були міністр закордонних справ Державного центру УНР в еміграції Олександр Шульгін, колишній прем’єр Олександр Керенський, лідер донської козачої емі-грації Володимир Єфремов. Доповідь засвідчила концептуальне бачення М.Славинським національних проблем як таких і його дар по-літичного передбачення. «...Геть від Москви, — підкреслював доповідач, — від будь-якої Москви — червоної і білої, від будь-якого режиму — царського, демократичного, большевистського, від усякого імперського єднання». Виступаючий затаврував по-літику Кремля, засновану на придушенні особистості й підкоренні народів: «Терор, як відомо, є невід’ємною складовою радянського режиму, він існував завжди, а національні жертви у цьому відношенні неможливо підрахувати. Якщо підрахувати всі втрати, в’язниці та заслання, які часто дорівнюють повільній смерті, то кількість цих жертв підніметься до мільйонів». Лише відокремлення від СРСР національних республік, на думку М.Славинського, здатне радикально роз-в’язати національну проблему й забезпечити умови для вільного розвитку народів.

    ...З приходом до Праги нацистів М.Славинського двічі викликали в гестапо, з’ясовували його ставлення до окупаційного режиму, політичні переконання. Літній емігрант мужньо заявив, що ворожості до німецького народу не відчуває, але доктрину гітлеризму не визнає. Відкинув він і пропозиції про співробітництво в маріонеткових «національних» організаціях, які вели пропаганду на користь III рейху. Будь-який тоталітаризм був огидний його натурі та поглядам.
    З Праги — в Лук’янівку...

    Вступ Радянської Армії в країни Східної Європи супроводжувався «фільтраційною» роботою та справжнім «полюванням» органів держбезпеки на політемігрантів. Особливий «фаховий інтерес» викликали державні й політичні діячі, дипломати, воєначальники, священнослужителі часів української нерадянської державності 1917—1920 рр., оголошені «поза законом» ще на початку двадцятих. 27 травня 1945 року співробітники відділу військової контррозвідки «Смерш» 4-ї гвардійської танкової армії за- тримали в Празі й М.Славинського. Після місяця допитів в опер-групі його за особистим розпорядженням генерал-лейтенанта Павла Мешика етапували до Києва у внутрішню в’язницю № 1 Наркомату держбезпеки УРСР.

    На численних допитах затриманого розпитували про участь у полі-тичному житті еміграції, наполегливо витлумачували «антирадянщину» його висловлювань. Нарешті 9 листопада 1945 року нарком генерал-лейтенант Григорій Савченко затвердив обвинувальний висновок: М.Славинського звинуватили в «активній боротьбі за відторгнення України від Радянського Союзу та створення української буржуазної держави», антирадянській агітації за кордоном і співробітництві з «петлюрівськими» друкованими органами. Справу мав розглянути військовий трибунал військ НКВС Київської області без участі обвинувачення й захисту і без виклику свідків.

    Відомий учасник збройної боротьби 1917—1920 років Василь Прохода, який зустрічався зі Славинським у Лук’янівці, зазначав у своїх мемуарах украй важкий фізичний стан, загальне виснаження Максима Антоновича. Його здоров’я не витримало, й перед ганебним судилищем він так і не постав...

    За представленням Служби безпеки України Генеральна прокуратура 2 серпня 1993 року посмертно реабілітувала М.Славинського за відсутністю в його кримінальній справі доказів обгрунтованості притягнення до відповідальності.

    Джерело: http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/dolya_povpreda_unr,_abo_prazka_osin_natsionalnogo_vidrodzhennya.html
    Категорія: Мої статті | Додав: uaworld (23.04.2014) E W
    Переглядів: 301 | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
    [ Реєстрація | Вхід ]
    Від редакції   +18 | Редакція не несе відповідальності за достовірність інформації. Думка редакції може не збігатися з думкою авторів. Редакція не несе вiдповiдальностi за матерiали, опублiкованi з посиланням на інші видання та за зміст коментарів, розміщених користувачами сайту. |
    Copyright MyCorp © 2018. //
    Догори